Народився 8 червня 1920 року в сім'ї селянина в селі Ображіївка,
Сумська області.
Закінчивши у рідному селі семирічну школу, вступає в 1934 році до школи
робітничої молоді в Шостці. Восени 1936 р. розпочинає навчання в
Шосткинському хіміко-технологічному технікумі і одночасно в місцевому
аероклубі.
У Червоній Армії з 1940 року.
У 1941 році закінчив Чугуевську військову авіаційну школу льотчиків.
Служив в ній інструктором.
П'ятдесят друга зірка на фюзеляжі — реактивний «мессершмітт»,
«секретні крила» люфтваффе. Перший в історії реактивної ери літак, збитий в повітряному бою та ще й гвинтовим противником.
Це сталося 15 лютого 1945 р. над річкою Ордер. Кожедуб збив
реактивний винищувач Ме-262 унтер офіцера К. Лянге з I./KG(J)54. «На
реактивний літак сів ас, який мав 180 збитих літаків, — згадує генерал-полковник
авіації в відставці Сергій Горєлов. — Швидкість потужна. Доганяє.
Особливо коли заґавишся, а він по прямій, без маневру йде».
Німецький ас шукав Кожедуба, полював на нього, але Кожедуб знайшов його
скоріше. Реактивного «мессера» переграв не швидкістю, а самою лише майстерністю.
На максимальній межі можливостей літаків, при величезних перевантаженнях, він
із своїм веденим зайшли у хвіст «мессершмідту». Титаренко — його літак був
трохи вище — відкрив вогонь першим. Ме-262 — і це була вже
паніка — тікає вліво, і тут його зустрічає Кожедуб. І гордість німецького
авіапрому перетворюється у вогненну кулю.
До кінця війни гвардії майор Кожедуб здійснив 330 бойових вильотів, у
120 повітряних боях збив 64 літаки противника (сюди не входять 2 американських Р-51,
збиті ним весною 1945 року, які першими напали на нього, напевне прийнявши за
гітлерівця). Свій останній бій, в якому збив 2 FW-190, провів в небі
Берліна. За всю війну жодного разу не був збитий. Його вважають найкращим асом
авіації союзників.
Після війни працював на відповідальних посадах у ВПС, у 1950–1953 рр.
командував авіадивізією, що воювала в Північній Кореї. З 1964 р. — 1-й заступник
командуючого авіацією Московського Військового округу, з 1971 р. працював
у центральному апараті ВПС, з 1978 р. — у групі генеральних
інспекторів МО СРСР.
Помер 8 серпня 1991 року.
·
Тричі Герой Радянського Союзу
·
Кавалер двох орденів Леніна (04.02.1944; 21.02.1978);
· Кавалер семи орденів Червоного
прапора, Кавалер ордена Олександра
Невського, Кавалер ордена Вітчизняної війни I-ступеня.
· Кавалер двох орденів Червоної зірки
· Кавалер ордена «За службу Батьківщині у Збройних
Силах СРСР» II ступеня
· Кавалер ордена «За службу Батьківщині у Збройних
Силах СРСР» III ступеня
· Кавалер ордена Бойового Червоного прапора
МНР
· Медалями
· Почесний громадянин міст: Суми, Шостка,
Чугуїв, Куп'янськ, Бєльці(Молдова),
Калуга(Росія) та інших.
ЗУБРИЛОВА ОЛЕНА МИКОЛАЇВНА
Українська та білоруська біатлоністка, заслужений майстер спорту, головний
тренер молодіжної команди Білорусі з біатлону.
Народилася 25 лютого 1973 року в місті Шостка на Сумщині, Україна.
В 1991 році стала займатися біатлоном, куди перейшла з лижних гонок. В складі
збірної України неодноразово ставала чемпіонкою та призером Чемпіонату Світу з
біатлону, виборювала багато нагород на континентальних чемпіонатах та етапах
Кубку світу. Має вищу освіту, за фахом — тренер. В Україні мала військове
звання майора СБУ. Персональним тренером тривалий час був Роман Зубрилов (з
1993 по 2000 р. — чоловік Олени).
У 2002 році змінила
громадянство і стала виступати за збірну Білорусі.
У 2006 році покинула виступи і розпочала практичну тренерську
роботу з молодіжною збірною Білорусі з біатлону.
У 2008 році призначена старшим тренером з резерву збірної Білорусі
з біатлону.
Має доньку Тетяну (14 років), яка мешкає в Києві.
Світові досягнення:
«Золото»
1. Етап Чемпіонату світу в 1999 р. в Контіолахті, гонка
переслідування, 10 км
2. Етап Чемпіонату світу в 1999 р. в Холменколлені,
індивідуальна гонка, 15 км
3. Етап Чемпіонату світу в 1999 р. в Холменколлені,
масс-старт, 12,5 км
«Срібло»
1. Етап Чемпіонату світу в 1996 р. в Рупольдінгу, командна
гонка
2. Етап Чемпіонату світу в 1997 р. в Осорблі, спринт, 7,5 км
3. Етап Чемпіонату світу в 1997 р. в Осорблі, гонка
переслідування, 10 км
4. Етап Чемпіонату світу в 1997 р. в Осорблі, індивідуальна
гонка, 15 км
5. Етап Чемпіонату світу в 2003 р. в Ханти-Мансійську,
індивідуальна гонка, 15 км
«Бронза»
1. Етап Чемпіонату світу в 1996 р. в Рупольдінгу, естафета
4х7,5 км
2. Етап Чемпіонату світу в 1997 р. в Осорблі,командна гонка
3. Етап Чемпіонату світу в 1999 р. в Контіолахті,спринт, 7,5 км
4. Етап Чемпіонату світу в 2000 р. в. в Холменколлені,
естафета 4х7,5 км
5. Етап Чемпіонату світу в 2001 р. в Поклюці, естафета 4х7,5
км
6. Етап Чемпіонату світу в 2001 р. в Поклюці, індивідуальна
гонка, 15 км
7. Етап Чемпіонату світу в 2005 р. в Хохфільцені, естафета
4х6 км
8. Етап Чемпіонату світу в 2005 р. в Хохфільцені, спринт, 7,5 км
Разом
на етапах Кубку світу посідала перше місце 21 раз, друге — 20 раз,
третє — 8 раз
ЧЕЧУЛИН ДМИТРО МИКОЛАЙОВИЧ
Станції Московського метрополітену.
Народився Пантелеймон Олександрович Куліш 7 серпня 1819 року в істечку Вороніж колишнього Глухівського повіту Чернігівської губернії (тепер — Шосткинський район Сумської області). З кінця 30-х років П.Куліш — слухач лекцій у Київському університеті. Вступити до цього престижного навчального закладу йому так і не вдалося, оскільки не мав документального підтвердження свого дворянського походження. Однак слухання лекцій на словесному, а згодом на правничому факультеті стали для нього мало не визначальним періодом життя. Набуті таким чином знання дозволили йому дістати місце викладача у Луцькому дворянському училищі. У цей же час П.Куліш заявляє про себе як письменник. Опублікувавши перші розділи роману «Чорна рада» у журналі «Современник» за 1845 рік, письменник здобуває визнання громадськості. Ректор Петербурзького університету П.Плетньов запрошує його на викладацьку роботу до університету. Через два роки, за рекомендацією Петербурзької Академії наук, П.Куліш дістає направлення у західнослов’янський край для вивчення слов’янських мов, історії, культури та мистецтва. Вирушає з ним і дружина Олександра Білозерська, — вони щойно побралися, і на весіллі боярином у нареченого був Тарас Шевченко, щирий і веселий друг «гарячого Панька». Але недовго тривали захоплюючі часи експедиції. У польській столиці Куліша заарештовують за належність до Кирило-Мефодіївського товариства. Після тривалих клопотань йому дістається, зрештою, не таке вже й суворе покарання, яке закінчилося поселенням у Тулі. У 1856 — 1857 рр. з’являється нарешті його двотомне видання «Записки о Южной Руси», збірка безцінних фольклорно-історичних та етнографічних нарисів, що викликала загальне схвалення. Особливо успішним і плідним у творчому плані був для письменника 1857 рік. З’явився друком роман «Чорна рада», український буквар і читанка — «Граматка», «Народні оповідання» Марка Вовчка під його загальною редакцією, відкривається власна друкарня. Переймаючись патріотичним вихованням свого народу, приступає до написання оповідань «Хмельнитчина» і «Виговщина» які з’являються у 1861 році. Пантелеймон Куліш перебирається на хутір Мотронівку на Чернігівщині. В останні роки свого життя письменник багато перекладає. Сповнений нових творчих задумів, Пантелеймон Куліш зустрічав 1897 рік, але, на жаль, 14 лютого полум’яне життя його обірвалося.
Д. Н. Чечулин народився 9 (22) серпня 1901 року в місті Шостка
Чернігівської губернії ( нині Сумська область України ) в сім'ї майстра
порохового заводу - Чечулина Миколи Олександровича.
Навчався в церковно - приходській школі , потім - у міському 4 -х класному
початковому училищі . З 16 років працював на Шосткинському пороховому заводі
(цеховим робітником, підмайстром, лаборантом, майстром). Одночасно навчався на
хімічному відділенні заводського політехнічного технікуму, брав участь в
оформленні самодіяльних вистав у Народному домі м. Шостки.
У 1921 році пішов добровольцем в РСЧА , проходив службу в окремому
вартовому батальйон, де також займався оформленням агітаційно-
пропагандистських плакатів. У 1923 році був направлений на навчання у Вищі
художньо - технічні майстерні.
У 1929 році закінчив архітектурний факультет московського Вищого
художньо-технічного інституту, в 1936 році - Інститут аспірантури Академії
архітектури СРСР (науковий керівник А. В. Щусєв).
У 1931 році в попередньому конкурсі на проект Палацу Рад отримав першу премію
(спільно з А. Ф. Жуковим).
У 1945-1949 роках - головний архітектор міста Москви , брав участь у
розробці і здійсненні генерального плану реконструкції столиці . Автор проектів
багатьох споруд та архітектурних ансамблів. Викладав в Московському вищому
художньо -промисловому училищі. Член ВКП (б) з 1945 року.
Д. Н. Чечулин кілька разів обирався депутатом Московської Ради і до Верховної
Ради СРСР 2 скликання (1946-1950) .
Опублікував близько 40 книг, брошур, монографій і статей з питань архітектури,
містобудування та проектної справи. У грудні 1979 року Дмитра Миколайович був
обраний дійсним членом Академії мистецтв СРСР.
Д. Н. Чечулин помер 29 жовтня 1981 року. Похований у Москві на Новодівичому
кладовищі (ділянка № 3).
Твори
·
Комсомольська
(радіальна)
·
Мисливський
ряд
·
Київська
(радіальна)
·
Динамо
·
Комплекс
будівель Тріумфальної площі, включаючи Концертний зал імені Чайковського,
готель «Пекін» і будівлю з кінотеатром «Москва»
·
Будинок
Аерофлоту (нереалізований проект, частково втілений в іншому творі
Чечуліна — Білому домі)
·
будівля
Бібліотеки іноземної літератури
·
готель
«Росія»
·
готель
«Пекін»
·
будинок
на Котельницькій набережній
·
Білий
дім (Москва) (1979)
·
Павільйон
Московської, Рязанської і Тульської областей (№ 59 за сучасною нумерацією) на
території ВСХВ - «міні» сталінська висотка
·
житловий
будинок в Нескучнму саді для керівників Генерального штабу Міністерства оборони
і Комітету державної безпеки СРСР, Ленінський проспект, д. 16 - зразок унікальної
сталінської архітектури ансамблю Ленінського проспекту (1940 рік, у
співавторстві з архітектором О. Г. Мордвіновим)
·
будівля
радіобудинку в Пекіні, КНР
·
Міст
Перемоги
Нагороди
·
Герой
Соціалістичної Праці (1976).
·
Народний
архітектор СРСР (1971).
·
два ордени
Леніна.
·
два ордени
Трудового Червоного Прапора.
·
орден
«Знак Пошани».
·
орден
Жовтневої Революції.
·
Сталінська
премія першого ступеня (1941) - за архітектурні проекти станцій «Київська»
і «Комсомольська» Московського метрополітену імені Л. М. Кагановича
·
Сталінська
премія другого ступеня (1949) - за архітектурний проект висотного
житлового будинку на Котельницькій набережній
·
Сталінська
премія (1953)
СОРОКОЛЄТ ОЛЕКСАНДР ДМИТРОВИЧ
27
березня 1959 Шостка, Сумська область Української РСР - радянський волейболіст,
гравець збірної СРСР (1982-1989). Срібний призер Олімпійських ігор 1988,
чемпіон світу 1982, триразовий чемпіон Європи, чотириразовий чемпіон СРСР.
Нападник. Заслужений майстер спорту (1982). Зростання 194 см.
Почав
займатися волейболом у дитячій спортивній школі міста Шостка Сумської області.
Після закінчення середньої школи вступив до Вінницького політехнічного
інституту і почав свою ігрову кар'єру виступами за команду СКА (Вінниця). У
1977 році перевівся в Одеський політехнічний інститут і виступав за «
Політехнік» (Одеса). З 1986 року - в команді ЦСКА. У її складі: чотириразовий
чемпіон СРСР (1987-1990) , триразовий володар Кубка європейський чемпіонів
(1987-1989) . У складі збірної Української СРСР в 1983 році став бронзовим
призером Спартакіади народів СРСР.
З 1990
року грав за французькі клуби.
У
збірній СРСР в офіційних змаганнях виступав у 1982-1989 роках. У її складі:
срібний призер Олімпійських ігор 1988, чемпіон світу 1982, срібний призер
світової першості 1986, срібний (1985) і бронзовий (1989) призер розіграшів
Кубка світу, триразовий чемпіон Європи (1983, 1985 і 1987), учасник
європейської першості 1989, переможець Ігор доброї волі 1986, переможець
волейбольного турніру «Дружба- 84».
В даний
час живе у Франції.
Олімпійські ігри
Срібло
Сеул, 1988
Чемпіонати світу
Золото
Аргентина, 1982
Срібло
Франція, 1986
Кубок світу
Срібло
Японія, 1985
Бронза
Японія, 1989
Чемпіонати Європи
Золото
НДР, 1983
Золото
Нідерланди, 1985
Золото
Бельгія, 1987
СЕРДЮК В'ЯЧЕСЛАВ ОЛЕКСАНДРОВИЧ
28 січня 1985, Шостка, Сумська область — український
футболіст, захисник «Арсенала» (Київ).
Вихованець
ДЮСШ рідної Шостки та київського РУФК. З 2004 року — у дніпропетровському «Дніпрі», де
спочатку виступає у дублюючому складі команди, а 12 березня 2006 року дебютує у
складі основної команди у грі вищої ліги чемпіонату
України проти ужгородського «Закарпаття» (перемога 4:0). Того ж року викликався
до лав молодіжної збірної
України, однак жодного разу у її складі в офіційних матчах на поле не виходив.
Не
пробившись до основного складу «Дніпра», сезон
2007—2008 Сердюк провів в оренді
в першоліговому «Нафтовику-Укрнафта» з Охтирки,
а наступні півроку — в криворізькому
«Кривбасі».
На
початку 2009 року повернувся в «Дніпро», за яке
відіграв ще вісім матчів в чемпіонаті, однак, не зміг виграти конкуренцію в
команді і за півроку знову був відправлений в оренду у Кривий Ріг. На початку 2010року «Кривбас» викупив трансфер
гравця.
Влітку
2013 року «Кривбас» було розформовано і Сердюк на правах вільного агента
перейшов в київський «Арсенал».
КУЛІШ
ПАНТЕЛЕЙМОН ОЛЕКСАНДРОВИЧ
ДУБОК ВІКТОР ГРИГОРОВИЧ
Народився в 1935 р. в м. Шостка Сумської області.
Присвоєно почесне звання "Заслужений архітектор України" за значний особистий внесок у розвиток житлово-цивільного будівництва в м. Києві, високу професійну майстерність.
Указ Президента України від 30 березня 1993 року № 99 Головний архітектор служби "Київдержекепертиза".
Керівник творчої архітектурної майстерні ТОВ "Альтаїр-Альфа AQL"
Дійсний член Української академії архітектури, член архітектурно-містобудівної ради при головному архітекто¬рові м. Києва, член Національної спілки архітекторів України.
Вищу архітектурну освіту здобув у Московському архі-тектурному інституті. Творчу діяльність розпочав з 1958 р. Працював на посадах головного архітектора інститутів "Діпрозв’язок" та "Київдіпротранс".
З 1977 р. - перший заступник головного архітектора м. Києва. З 1990 р. по 1993 р. - головний архітектор м. Києва.
Автор проектів міжміських телефонних станцій у містах Києві. Харкові, Кишеневі, Актюбінську. Вільнюсі та інших містах колишнього Союзу, які на той час ставали одними з головних будівель у центральних частинах міст.
Запроектував обчислювальний центр Південно-Західної залізниці в м. Києві, залізничні вокзали в м. Чопі та м. Ужгороді.
Творча архітектурна майстерня, якою керує архітектор В.Г. Дубок, викопує весь комплекс Проектних робіт: проекти окремих житлових будинків та житлових комплексів, магазинів, торговельно-розважальних комплексів, реконструкцію Пасажу та інше. Запроектовані житлові будинки на вулицях Волоській. Машинобудівній, проспекті Науки. Проектується житлово-офісно-торговельний центр по Харківському шосе, 19, поверховість якого перевищує 30 поверхів. Виконується проект забудови житлового квар¬талу на вулицях Олевській, Клавдіївській, Бахмацькій з комплексом соціально-побутового обслуговування та інші об'єкти.
Як керівник майстерні архітектор В.Г, Дубок вдало поєднує творчі задуми архітекторів, вимоги замовників проектів та сучасні вимоги до проектування.
Маючи освіту вищої архітектурної школи - Москов¬ського архітектурного інституту, В.Г. Дубок виділяється ви¬соким професіоналізмом, знанням справи, доброзичливим ставленням до людей, разом з тим. він дуже вимогливий до виконавців. Має вражаючу працездатність, до сьогодні працює сам за дошкою як архітектор.
Ще в далекі студентські роки, навчаючись у Москов¬ському архітектурному інституті. Віктор Григорович почав займатися акварельним живописом. З кожної мандрівки у різні куточки колишнього Союзу він привозив акварельні малюнки, які складають більшу частину його персональних виставок. І сьогодні В.Г. Дубок не полишає свого захоп¬лення, дивуючи своєю майстерністю.
КОНСТЯНТИН ДМИТРОВИЧ УШИНСЬКИЙ
19 лютого (2 березня) 1824, Тула — 22 грудня 1870 (3 січня 1871), Одеса, визначний російський педагог українського походження, один з засновників педагогічної науки в Росії. Дитячі роки Ушинський провів у с. Богданівці на Чернігівщині (зараз - Шосткинський район Сумської обл).. Ушинський закінчив Новгород-Сіверську гімназію — першу гімназію на Лівобережній Україні. У Костянтина Дмитровича залишаються лише позитивні спогади про гімназію. Продовжує навчання в Московському університеті (1840 рік, юридичний факультет).
У віці 20 років блискуче завершує навчання. Йому пропонують залишитися на кафедрі для захисту магістерського ступеню. У червні 1844 року йому присуджено звання кандидата юриспруденції. На 2 роки залишається в університеті на стажування. Його направляють до Ярославського юридичного ліцею на роботу. Там він займає посаду в.о. професора. Має конфлікти з керівництвом. 15 грудня 1849 р. Ушинський подає заяву про звільнення. 1855 — Ушинський працює йнспектором класів в цьому інституті Гатчинському сирітському інституті. Написав статтю «Про користь педагогічної літератури». Стаття має надзвичайний успіх. Він цікавиться педагогікою. Виходять інші статті: «Три елементи школи», «Про народність у громадському вихованні», «Шкільна реформа в Північній Америці». Ушинський відвідав Швейцарію, Німеччину, Францію, Бельгію, Італію. Результат — стаття «Педагогічна подорож до Швейцарії», посібник для початкової школи «Рідне слово», хрестоматія «Навчальний світ». Підготував до друку педагогічну працю «Педагогічна антропологія». Знайомиться і спілкується з М. Піроговим. 1867 р.- Ушинському дозволено повернутися. Живе із сім'єю на хуторі Богданка. Знаходить роботу в Києві. Відпочиває в Криму. Коли повертається, дізнається про смерть свого старшого сина, Павла. Деякий час не спілкується з друзями. Переїздить із сім'єю до Одеси. Приїхав туди вже дуже хворим. Зупинився в готелі «Північний». Помер К. Д. Ушинський 3 січня 1871 року, правлячи 3-й том «Педагогічної антропології». Ушинський обстоював принципи народності у вихованні, зокрема ознайомлення учнів з народною творчістю, домагався того, щоб навчання велося рідною мовою. Читанка Ушинського «Рідне Слово» (1864) була поширена в школах України. У радянській педагогіці Ушинського в 1930-их pp. називали реакціонером, а з 1940-их «видатним вітчизняним» педагогом.
МАРКО ВОВЧОК (1833-1907 рр.)
Справжнє ім'я - Марія Олександрівна Вілінська.
Марія Олександрівна Вілінська народилася 22 грудня 1833 р. в селі Єкатерининське Єлецького повіту Орловської губернії в родині збіднілого дворянина.
У 1839р. помер її батько, мати вдруге одружилась з лютим крі-посником, який знущався і з кріпаків, і з своєї родини (побачене в дитинстві пізніше стало матеріалом для творів Марка Вовчка). У 1845-1846 pp. Марія навчалась у жіночому пансіоні в Харкові.
Протягом 1847-1850 pp. виховувала дітей тітки К. Мардовіної в Орлі, брала участь у літературних вечорах, зустріла майбутнього чоловіка, фольклориста та етнографа Опанаса Марковича, який був засланий в Орел за участь у Кирило-Мефодіївському братстві.
У 1851 р. Марія одружилась з О. Марковичем, разом з чоловіком виїхала в Україну, займалась фольклористикою та етнографією, вивчила українську мову.
У 1856р. Марія Олександрівна розпочала літературну діяльність, взяла псевдонім Марко Вовчок. Походження цього псевдоніму пов’язують з переливом звуків: Марко-вичка, Марко-Вовчок. Наступного року в Петербурзі П. Куліш видав «Народні оповідання» - першу книгу Марка Вовчка. У 1859р. Марія тяжко захворіла і виїхала на лікування до Німеччини.
У 1860р. у журналі «Отечественные записки» з'явилась повість Марка Вовчка «Інститутка» з присвятою Т.Г. Шевченку в перекладі І. Тургенєва.
Протягом 1860-1867 pp. письменниця перебувала за кордоном (Франція, Німеччина, Швейцарія, Італія). Зустрічалась з провідними письменниками, ученими, культурними діячами. У 1861 -1862 pp. були опубліковані повість «Три долі», другий том «Народних оповідань». У 1867р.
Марко Вовчок повернулась і жила в Петербурзі, писала російською мовою («Живая душа», «Записки причетника», «Сельская идиллия»), багато перекладала.
Після погіршення стану здоров'я, в зв'язку з посиленням переслідувань царської цензури разом з другим чоловіком Михайлом Лобачем-Жученком (О. Маркович помер) у 1878р. письменниця назавжди виїхала з Петербурга, багато переїжджала, поки не оселилась на Богуславщині, де прожила майже сім років.
28 липня 1907р. Марко Вовчок померла в Нальчику на Кавказі, там і похована.
Зв'язок відомої української письменниці російського походження з нашим краєм полягає в тому, що вона двічі у 1857 та у 1858 рр. побувала у Локотках поблизу Шостки. Саме тут у Локотському лісництві працював брат її чоловіка – офіцер корпусу лісничих В.В. Маркович. Це лісництво знаходилось поруч села Локотки, за річкою Шосткою, на якій неподалік і розкинувся пороховий завод.
Перше відвідування відбулося 13 вересня 1857 р., коли письменниця їхала з України, з Немирова, де проживала з чоловіком на рідну Орловщину з сином Богданом у гості та зупинялася у родичів чоловіка.
Друга подорож до Локотків вже з чоловіком Опанасом Васильовичем Марковичем відбулася наприкінці 1858 р., коли Марко Вовчок була вже відомою письменницею і покидала Україну, щоб оселитися у Петербурзі. Ці відвідини були довшими і тривали майже тиждень, тобто всі різдвяні свята. За власними свідченнями Марія Олександрівна ніде не відчувала себе так спокійно, як у цьому гостинному домі. Скориставшись тижнем відпочинку, вона переписала тут кілька главок «Інститутки». Тут також вона познайомилися з простою селянкою, нянькою дітей В.В. Марковича, яку змалювала в одному зі своїх оповідань, зробивши її головною героїнею. Саме у цьому домі разом зі своїм чоловіком – українським фольклористом вона слухала колядки ряджених хлопців та дівчат у різдвяний вечір, всотувала українську мову та фольклор, які просто обожнювала.
Комментариев нет:
Отправить комментарий