ШОСТКА НА ШУСТЦІ
Віктор ТЕРЛЕЦЬКИЙ,
член Національної спілки письменників України,
лауреат Огієнківської премії (2006), голова
Шосткинської
міської організації ВУТ “Просвіта” ім. Тараса
Шевченка
Мова йде про сучасну
Шостку на Сумщині, її історію. Про поселення, яке отримало статус міста 1924
року, а до цього в документах, офіційних паперах, географічно-статистичних
описах, взагалі літературі минулого іменувалося не інакше як Шістенський
(згодом – Шосткинський) завод. Бо до того часу тут було єдине підприємство –
завод із виробництва пороху, заснований згідно з розпорядженням російського
уряду (1738) та указу (1739) Генеральної військової канцелярії (Глухів) у
Воронізьке сотенне правління Ніжинського полку.
Населений пункт
отримав назву від річки Шустця. Вона згадується в численних гетьманських
універсалах. 1676 року Івана Самойловича: “Стецькови Бугаенкови, жителеви села
Локотки, позволили на реке Шустце, за тем селом гоней три в месте непенном… греблю
высыпати.., млин збудувати”. Року 1688-го Івана Мазепи, яким протопопу містечка
Вороніж Йосипу Лазаревичу дозволялося “на купленном его власном займище на
речке Шустце, нижей села Локоток, греблю займати й млин фундовати, своею
власною працею и коштом”. Із часом назва річки трансформувалася в Шостку. За
упорядниками Історико-краєзнавчого нарису “Шостка” (Харків, “Прапор”. – 1970)
почали помилково вважати, що річка – це шоста притока Десни. Коли ж, певно,
заглянули в мапи, до видань із географії та статистики колишньої Чернігівської
губернії, то дещо змінили думку – “считая от Чернигова”. На цю ниживку свого
часу “клюнули” відомі українські поети. Олекса Ющенко, відвідавши місто, в
поетичному натхненні, піднесенні поклав на папір: “Річка Шостка шостою притокою
Незбагненної ріки-Десни. Будь, моя любове, теж глибокою Сьомою притокою Десни”.
А Дмитро Білоус запитував: “Чому Шостка зветься Шостка, Шостко, Шістка. Де про
тебе звістка, Звідки назва міста і ріки?” І відповідав своїм читачам (на жаль,
помилково): “Це від річки, Голубої стрічки, – Чом же Шостка, спробуй поясни.
Дуже просто: Це притока шоста Чарівної, тихої Десни”. Проте тут далеко не все
“дуже просто”, як здається на перший погляд. Місцеві викладачі історії,
випустивши в світ самвидав під грифом управління освіти “Нариси з Історії
рідного краю” (Шостка – 2004), дійшли до того, що без тіні сумніву ствердили:
“Після Сейму Десна приймає зліва Болву, Навлю, Несуру, Остер”. Отакої! Болва
тече в Калузькій, Навля – в Брянській областях Російської Федерації, а річки
Несури в природі взагалі не існує. Можливо, упорядники навчального посібника
(!) мали на увазі Нерусу. Так і вона тече не по території України, а в
Орловській та Брянській областях сусідньої держави.
А якої думки
науковці? Дослідник топонімів українського Полісся, професор Київського
національного університету ім. Т. Г. Шевченка К. М. Тищенко вважає, що
“Пол(ьське) Шустка, Шостакі, написання яких для сіверської “Шустка” Szostka
очевидно вплинуло на пізніше прочитання його як Шостка (р. і м.)”. Авторові
цієї статті зараз згадується щодо цього питання вислів уродженця шосткинського
Вороніжа Пантелеймона Куліша з його російської повісті “Владимирия, или искра
любви”: “Шуйца, можно сказать, не ведала, что творила десница”. “Шуйця” – це
ліва рука, левиця. Тоді як “десниця” – права рука, правиця. То чи не відбулося
тут трансформування слова “шуйця” – в “шустцю” чи навпаки, а згодом – в
“Шостку”? В усякому разі ми повинні відштовхнутися від назви річки за
гетьманськими універсалами, а не вигадувати, що це шоста притока Десни. Адже
останнє тлумачення не відповідає дійсності! Знову мушу писати про шосткинські
парадокси, а якщо подивитися глибше, з розумінням перебігу нашої історії, то
шовіністичні викрутаси. Коли задумуються над роком заснування міста, беруть
відлік від моменту початку вироблення пороху на заводі при р. Шустця (Шостка) –
серпень 1739 року.
Ось 2004-го
відзначили 265-річчя Шостки. Натомість, коли відзначають ювілеї заводу,
відправною віхою вважають рік 1771-й. Так було за радянського часу в 1971-му
(тоді біля заводоуправління сучасного казенного заводу “Зірка” встановили стелу
з числом “200” .
Так святкували у 2001-му (відзначали 230 років (?!) Шосткинського порохового)).
Чи не дивно, чи не парадоксально, шановні читачі? З історії заводу викреслюється
аж чверть століття! У чому ж тут справа? Суть у тому, що з ініціативи Катерини
ІІ 20 січня 1764 року Сенатським указом було “повелено все малороссийские
пороховые заводы упразднить, а требующийся на малороссийское войско порох
приобретать за деньги из Москвы”. Ото тоді й закрили Шосткинський пороховий.
Звернімо увагу: того ж року, як не пручався Кирило Розумовський (а він навіть
мріяв зробити гетьманство в Україні спадкоємним), його позбавили високої
керівної посади. Цими кроками російська імператриця відсікала порох
(Шосткинський завод) і зброю (Глухів, де робилася зброя; виливалися, зокрема,
чудові гармати) від Запорозької Січі, намагаючись таким чином голими руками
взяти оплот козацтва на острові Хортиця. У 1775-му вона таки довела до кінця
свою чорну справу. Проте Росії, яка повсякчас вела війни, порох був конче
потрібний. Тому-то в 1771-му діяльність заводу на р. Шостці була відновлена.
Але відтоді він став вже не гетьманським, а великодержавним – російським. У
1871 році в Петербурзі до цієї упередженої, сфальсифікованої дати випустили
навіть книжку “Столетие Шостенского порохового завода (1771–1871)”.
І за радянської
влади, і в час незалежності України керівництво заводу, як бачимо, вело відлік
не від 1739 року, а періоду, по суті, колонізаторства. Однак серед директорів
порохового заводу в Шостці все ж були особи, які свідомо дивилися на суть
справи, правдиво оцінюючи історію минувшини підприємства. Так, 21 листопада
1939 року до народного комісара боєприпасів СРСР І. П. Сергеєва писав офіційного
листа директор заводу в Шостці Л. П. Іванов. Він просив дозволу відзначити
200-річчя (!) підприємства і зобов’язати Головне управління виділити кошти для
збору матеріалів та написання історії підприємства. На жаль, не знаємо, яка
була реакція на це звернення Л. П. Іванова. І чи була вона взагалі? Цей приклад
шосткинського парадоксу, зневаги історичною достовірністю мною висвітлювався в
книжечці “З берегів Шостки” (Суми, “Слобожанщина” – 1995).
Щось докорінно
змінилося сьогодні? На превеликий жаль, ні. Ось шосткинська газета “Вовремя”
(2006, 5 апреля) подала матеріал “100-летие Шосткинского порохового завода”,
знову і знову нехтуючи попередньою (з 1739 до 1764 року) історією підприємства.
Навіть більше того – авторка допису зазначила: “Екатерина ІІ (1762–1796) – в
этот период завод получил свое основание и первоначальное устройство”. Як можна
дописатися до такого безглуздя?! Наступна знаменна дата в житті поселення на р.
Шустці – 1846-й. 11 січня того року Височайшим повелінням було наказано
заснувати при Шосткинському пороховому заводі капсульне виробництво. Вже
невдовзі, 3 березня, імператором Миколою І була затверджена особлива будівельна
комісія під головуванням командира порохового заводу В. В. Гербеля (1790–1870).
Через два роки підприємство почало діяти. Генерал Василь Гербель за успішне
виконання завдання був нагороджений орденом “Білого орла”. Як тут не згадати
його сина Миколу, дитинство якого минуло при батькові на заводі. Згодом він
став поетом, перекладачем, видавцем. Ще навчаючись (1844– 1847 рр.) у
Ніжинському ліцеї, в лютому 1846-го познайомився з Т. Г. Шевченком, який
проїжджав через місто до Чернігова. Письменник і етнограф О. С.
Афанасьєв-Чужбинський згадував: “Приїзд Шевченка в Ніжин не міг залишитися
таємницею. Двері наші не зачинялися; особливо ж нас відвідували студенти, і в
числі їх М. В. Гербель, бувший тоді в останньому курсі… На другий день ми все
роз’їжджали по гостях, і тоді ж він (Шевченко – В. Т.) написав Гербелю в альбом
чотири вірші з однієї своєї п’єси: “За думою дума роєм вилітає, Одна давить
серце, друга роздирає, А третяя тихо, тихесенько плаче У самому серці, може, й
Бог не бачить”. То був уривок з поезії Шевченка “Гоголю”. М. В. Гербель
підтримував зв’язки з Кобзарем до останніх днів його життя. У 1860-му він видав
“Кобзарь” Тараса Григоровича в перекладі російських поетів (зокрема, й
власному). Згодом ще двічі (1869, 1876) перевидавав збірку з деякими
доповненнями й виправленнями. Останнє, 4-е видання, підготовлене М. В.
Гербелем, вийшло в світ у Москві 1905 року. Отож Микола Васильович, по суті,
відкривав Шевченка Росії. Кумиром його був і Микола Гоголь. У Публічній
бібліотеці ім. М. Є. Салтикова-Щедріна (Петербург) ще 1972 року я вивчав
пам’ятну реліквію – альбом М. В. Гербеля. Тоді ж видрукував однойменну статтю
(Архіви України. – 1972, № 3, – С. 82–83). Особливу увагу привернув вірш М. В.
Гербеля з нагоди смерті Гоголя: “Певец, возмужавший в безвестной тиши, Людей
сердцеведец великой, Проникнувший духом в тайник их души Как-будто бы был их
владыкой…” Ця поезія була написана на аркуші з малюнком Е. І. Вишнякова “Гоголь
на смертному одрі”. Хто такий, звідки цей художник, не повідомляють навіть
найсолідніші бібліографічні словники. Не гадалося, що розгадка прийде до мене
на шосткинському заводі “Імпульс”, який є в наш час правоприємником колишнього
капсульного підприємства. Завод, яким керує директор Євген Дмитрович Чернов,
успішно виконує державні завдання, з року в рік стаючи переможцем реґіональних
та всеукраїнських конкурсів, отримуючи міжнародні премії. Так ось у музеї “Імпульсу”
я знайшов дані, що членом згадуваної вище будівельної комісії був
інженер-підпоручник Вишняков. Будучи призначеним головним виконавцем робіт, він
підтримував тісний контакт із механіком Фаллісом у справі доставки з Бельгії
необхідних машин, приводів протягом 1846 року; їздив у відрядження до міста
Літтіха за кордон. Як на мене, то цей Вишняков і є автором малюнка “Гоголь на
смертному одрі”. Про це говорять його тісні контакти з Гербелями. У тому ж таки
альбомі М. В. Гербеля міститься “Портрет батька Гербеля”, тобто
генерал-лейтенанта В. В. Гербеля. У 1889 (за іншими даними – 1893-му) пороховий
завод з’єднано залізницею з промисловими містами України та Росії. Після
революційних подій другого десятиріччя ХХ століття залізничний і автозв’язок із
сусідньою Чернігівщиною було перервано. Неймовірно, але факт: лише за часів
незалежності України через Десну перекинули автоміст та залізницю. А завдяки
енергії та заповзятості міського голови М. П. Ноги почали курсувати швидкісні
комфортабельні електропотяги до Києва, а двома роками згодом, із 28 травня 2006
року, – і до обласного центру, міста Суми. До 1925–1930 років територія посаду
при пороховому заводі була обмежена заставами – Локотською (Глухівською),
Лазарівською (Новгород-Сіверською), Воронізькою та четвертою біля входу до
самого підприємства. Ще у вересні 1920-го тут було відкрито
хіміко-технологічний технікум, за цією ж спеціалізацією діяв інститут. Не
випадково одна з дореволюційних вулиць носила ім’я директора порохового заводу
(1906–1917), вченого-порохівника, який разом із Д. І. Менделєєвим розробляв
ідею нітрації целюлози, Г. П. Киснемського (1857–1923). Не втрачає Шостка
репутації міста інтелектуального, значною мірою технічних кадрів, і сьогодні.
Діє в місті інститут, який входить до складу Сумського державного університету.
Не втрачає позицій хіміко-технологічний коледж, який носить ім’я І. М.
Кожедуба, вихованця цього закладу. Ще 4 квітня 1935 року в Шостці було
споруджено парашутну вишку місцевого аероклубу. Саме тут почалося входження в
авіацію уродженця приміського села Ображіївка, Тричі Героя Радянського Союзу,
льотчика Івана Микитовича Кожедуба. Значною подією, коли Шостці 1924 року було
надано статус міста, стало введення в дію через сім років фабрики кінострічки.
Згодом її продукція стала відома в 30 країнах світу. Адже випускалося понад 600
видів світлочутливих матеріалів (тому з 1975 року виробниче об’єднання вже
називалося “Свема”), 100 видів магнітних стрічок. Із 60-х років тут, зокрема,
випускалася продукція космічного призначення. Та, на превеликий жаль, колишня
гордість (і не тільки Шостки!) втрачена. Підприємство ледве животіє. І все ж
Шостка живе, бореться… Дещо, незважаючи на великі матеріальні труднощі,
оновлюється, а то й будується. Відроджено, а по суті, побудовано плавальний басейн.
Ось нещодавно піднялася будівля Центру електрозв’язку. Радує горожан завод
“Імпульс”, який із року в рік стає кращим серед товаровиробників України. Своєю
продукцією (не тільки всеукраїнськими, а й міжнародними відзнаками) зажив
доброї слави міськмолкомбінат (директор – Л. О. Рудакова). В одному з будинків
згадуваного коледжу відкрився музей І. М. Кожедуба, філія місцевого
краєзнавчого. З ініціативи М. П. Ноги йдуть роботи щодо відкриття музейної
кімнати Пантелеймона Куліша в приміщенні міської бібліотеки для дорослих.
Відроджена колишня церква Різдва Христового, зведена, починаючи з 1779 року,
при пороховому заводі, а освячена 1785 року. У передмісті (селище ім.
Куйбишева) піднявся храм Собору Пресвятої Богородиці, освячено місце зведення
каплиці та храму на честь Георгія Побєдоносця, покровителя оборонщиків. На
іншій околиці Шостки закінчується будівництво церкви Покрови (Київського
патріархату). Із містом пов’язані відомі українці, не розповісти про яких ніяк
не можна. Дещо перефразувавши рядок, скажу словами письменника з Сумщини
Олександра Шугая: “Вливається Десна в Дніпро, Життя людей – в історію”. Із 1815
і десь до 1835-го на Шосткинському пороховому заводі працював батько видатного
українського вченого-енциклопедиста Михайла Максимовича Олександр Іванович – і
механіком, і архітектором. Отже, був вельми різнобічно ерудованою людиною,
великим фахівцем. У Шостці померла мати історика й письменника, славетного
фольклориста. Тут її і поховали. Це засвідчив сам Михайло Максимович в
“Автобіографії” “Я выехал из Москвы 5 июля (1829 г. – В. Т.)… Поспешая в Киев,
мимоездом побывал я у отца моего и на могиле матери, и 13 июля был уже в Киеве”
(невдовзі М. О. Максимович став першим ректором щойно відкритого на березі
Дніпра Університету Св. Володимира). На берегах Шостки і Десни Максимович
записував українські народні пісні, вперше видавши їх у збірці “Малороссийские
песни” (М. – 1827). У 2004 році виповнилося 200 літ від дня народження Михайла
Максимовича. Був лист до тодішнього прем’єр-міністра В. Януковича від народних
депутатів, широко знаних культурних діячів нашої України Володимира
Яворівського, Миколи Жулинського, Павла Мовчана з пропозицією створити
ювілейний комітет і широко відзначити ювілей вченого. Були запропоновані
конкретні, цілком реальні заходи. Проте не відзначили на державному рівні, як
перед тим і 190-річчя від дня народження Т. Г. Шевченка. Копію цього листа,
надіслану мені, я передав до міської ради. Проте і на реґіональному рівні до
цього залишилися байдужими. Будемо сподіватися, що хоча б наступного року в
Шостці з’явиться меморіальна дошка, яка увічнить пам’ять діяча з нагоди
180-річчя виходу в світ його славетної збірки “Малороссийские песни”. У
колишньому селі Локотки (нині – частина м. Шостки) народився відомий бібліограф
і бібліофіл, автор історичних розвідок Михайло Хмиров (1830–1873). Тут же, в
Локотках, двічі перебувала Марко Вовчок, її чоловік Опанас Васильович у
помешканні брата останнього, лісничого В. В. Марковича. Тут пройшли дитячі роки
згодом письменника Дмитра Васильовича Марковича (1848–1920), твори якого за
радянського часу не перевидавалися, його ім’я не було введене навіть до
відомого “Літературного щоденника”, укладеного Миколою Терещенком. Бо, бачте,
Дмитро Маркович деякий час працював в уряді Центральної Ради. Під Шосткою, на
хуторі Богданка, був маєток К. Д. Ушинського, який дістався йому за дружиною
Надією Семенівною із гетьманського роду Дорошенків. Славетний педагог своїм
друзям писав: “Якщо Ви захочете порадувати мене листом своїм, то адресуйте так:
в Чернігівську губернію, Глухівський повіт. Шостенський пороховий завод, а
звідти – в хутір Богданка”. Через Г. І. Петрова з Шосткинського порохового
заводу листувався з батьком в останні роки його життя уродженець містечка
Вороніж поблизу Шостки Пантелеймон Куліш. На цьому заводі, в пансіоні Г. К.
Серебрякової, перед вступом до московського Єлизаветинського інституту
навчалася відома етнограф і народна вчителька зі старовинного, добре відомого
роду Туманських по материнській лінії П. Я. Литвинова-Бартош (1833–1904). У першій
половині минулого ХХ століття вписали своє ім’я в історію України уродженці
Шостки Федір Петруненко (1879–1938) та Григорій Іваниця (1892–1938). Перший був
кореспондентом Лесі Українки в 1911–1913 роках, допомагаючи поетесі в
журнальних справах-клопотаннях: пересилав їй книжки то до Кутаіса, то до Каїра,
піклувався про гонорар, зв’язки з науковцями, письменниками тощо. Це саме у
виданому Петруненком 1913 року збірнику “Арго” був вміщений останній творчий
задум Лесі Українки і його вірш “Пам’яті Лесі Українки (Море зловісне любила
дівчина-краса)”. А другий, професор Київського інституту народної освіти, був
зарахований до сфабрикованої Спілки Визволення України. Обидва, як бачимо,
загинули в 1938 році. Причому Федора Петруненка розстріляли у Чернігові 7
червня, наступного дня після дати його народження. Згадую: 8 липня, також
наступного дня після народження, знищили відомого українського
громадсько-політичного діяча, педагога, вченого-філолога, редактора “Киевской
старины” Володимира Науменка. Що це – збіг обставин? Чи то більшовики
отримували насолоду кровожерців позбавляти людей життя в післядень їхньої появи
на світ? Місто на Шустці можна назвати колискою архітекторів, містобудівничих.
Адже тут народився Д. М. Чечулін (1901–1981), головний архітектор Москви в
1945–1949 роках: дійсний член академії мистецтв СРСР (експозиція, присвячена
йому – в місцевому краєзнавчому музеї). Із Шостки вийшов Віктор Дубок (1935),
головний архітектор Києва (з 1992, з 1977-го до того часу він був першим
заступником головного архітектора). Згадаю і шосткинця Володимира Привалка,
вихованця Київського державного художнього інституту (1981). До того ж останній
– поет, художник. Серед його робіт чимало замальовок храмів. Перелік імен можна
ще довго продовжувати. Проте не можу не назвати ще трьох осіб, найтіснішим
чином пов’язаних з пресою. У 1930 році організував випуск шосткинської газети
“Зоря” Д. Й. Ортенберг. Під його ім’ям, як редактора, вийшло, здається, шість
перших номерів. Журналіст Ортенберг став першим (чи не єдиним?) генерал-майором
на цій ниві. Згодом “Зорею” газетярства стала шосткинська газета для Дмитра
Прилюка та Анатолія Погрібного. Дмитро Михайлович проходив тут стажування –
журналістську практику 1938 року як студент Інституту журналістики в Харкові.
“Місто запам’яталося на все життя, – писав він мені 2 червня далекого 1968
року, – З редакційних товаришів – тов. Рудень – редактор – чи живий він?.. Він
ставився до мене як рідний батько”. Чи можна зараз підрахувати, скільки ж
згодом випустив у світ сам Дмитро Прилюк, коли був деканом факультету
журналістики столичного університету?! Через 21 рік після Д. М. Прилюка приїхав
до Шостки на завод хімічних реактивів після закінчення хіміко-механічного
технікуму з того ж таки Харкова Анатолій Погрібний. Проте його притягувала
філологія – і 1960 року він вже став студентом Київського університету. А
закінчив своє перебування в місті організацією сотої річниці з дня смерті
Тараса Шевченка. На загальнозаводському ювілейному вечорі зробив доповідь,
поставив на сцені клубу підприємства “Наймичку”. Знайшовши керівника,
організував хор. Лунали в нашому місті пісні на слова Кобзаря, українські
народні пісні. Кому тепер не відоме ім’я – Анатолій Погрібний, доктор
філологічних наук, професор, академік багатьох академій. Лауреат низки премій.
І цього року – Шевченківської! А як справи в Шостці сьогодні? Газети:
міськрайонна “Полісся”, казенних заводів “Зірка” та “Імпульс” носять не тільки
назви українською мовою, а й часто-густо друкують нею матеріали. І не тільки
офіційні. У місті депутати, здається, не збираються приймати рішення про
надання статусу реґіональної російській (і слава Богу, розумно!). Але ось
інформаційно-рекламні газети, тижневики, які з’явилися останнім часом у Шостці
(“Вовремя”, “Перекресток”, “Маклер”), виходять російською мовою. І це на
батьківщині П. О. Куліша, засновника першого українського фонетичного
правопису, названого іменем нашого земляка – “кулішівка”! Робиться, як-то
мовиться в народі, тихою сапою. Не усвідомлюємо (ні!), що державна мова є, по
суті, питанням державного суверенітету, його захисту, питанням реалізації
державної політики. …Минулого року на Кулішевому хуторі під Шосткою відбулося
свято – підбиття підсумків VI Загальнонаціонального конкурсу “Українська мова –
мова єднання”. Його учасники з’їхалися з усієї України. І цього року планується
провести на землі Куліша Кулішеві читання. Що ж переважить? Пишу оці слова і
думку гадаю, чи збудуться врешті-решт слова-переконання нашого славетного
земляка: “Схаменуться, стрепенуться Стуманілі люде: Рідне слово, рідний розум,
– Рідна й правда буде”. Невже допустимо до того, “Щоб рідне слово в ріднім краї
Розлукою з людьми каралось?”
Комментариев нет:
Отправить комментарий